| [ |
mood |
| |
 busy |
] |
Життя дуже схоже на потяг. Іноді воно довге, іноді коротке – і ніколи не знаєш яку кількість вагонів-років тобі відміряли. Практично завжди воно мчить по точно заданому курсу, періодично спиняючись на якихось станціях, але потім летить далі за своїм маршрутом. І на кожній станції до твого життя входять якісь нові люди – зі своїми проблемами, переживаннями та клопотами. Хтось залишається там з тобою до кінця, а хтось виходить вже на наступній зупинці й ти мчиш далі. Проте, буває, потяги сходять зі своїх колій, так і в житті все може піти шкереберть…
Майже в кожному з потягів є свої варіанти пересування. Все залежить лише від того який квиток ти витягнеш чи купиш. Отримав квиток в загальному вагоні – і всю дорогу поряд з тобою люди нижчого класу, хіба що ти зовсім-зовсім випадково опинився в такому середовищі. А коли береш квиток в «люкс», то товариство в тебе відповідне. Хоча, дуже часто, в тебе його немає і ти всю дорогу їдеш сам.
Трапляються й інші випадки – коли ти перебігаєш з одного вагона в інший і так – аж до самого кінця твоєї подорожі. Так і в житті – буває, сядеш в загальний вагон, а коли до своєї станції прибуваєш – ти вже в «люксі»… Такі люди, «перебіжчики», заслуговують на повагу, адже їх подорож має якусь мету – опинитись в кращих умовах.
Значну роль відіграють тамбури. Це, такі собі, потаємні частинки життя – в них є щось відокремлене, не дуже публічне і відкрите лише найближчим людям. Це можуть бути якісь маленькі задоволення, які ти соромишся виставляти напоказ, а можуть бути й гріхи, типу зірваного стоп-крану у самогубців.
Я люблю їздити потягами. Я взагалі люблю їздити – куди завгодно і будь яким транспортом. Але потяги мені чомусь особливо до вподоби: можливо через те, що це певний комфорт, а можливо тому, що можна точно розрахувати свій час – практично хвилина в хвилину (звісно, якщо тільки потяг не запізнюється). Кожен раз, коли я їду кудись, по-своєму цікавий. Кожен раз штовхає мене на якісь роздуми…
Ось і зараз, засинаючи під рівномірний брязкіт коліс, прислухаючись до того, як тихо тріскають бульбашки в пляшці з мінеральною водою – прийшли нові думки: життя – дуже схоже на потяг.
Чи, може, все ще не настільки безнадійно?
|
![[info]](http://p-stat.livejournal.com/img/userinfo.gif){kind=small}
flowered_janis's journal
happy
giggly
lonely
worried
nostalgic
angry
tired